Доросла категорія. Поезія. Дедушинська Аліна.

Біографія

Аліна-Ангеліна Дедушинська (26 років) – філолог та хореограф за освітою. Учитель української мови Херсонського академічного ліцею імені О. В. Мішукова Херсонської міської ради при Херсонському державному університеті, а також керівник аматорського хореографічного колективу «Alegria».

У колі захоплень – постмодерна література, туристичні подорожі та музика.

Після зірки Полин

Хоч я піду – тобі залишаться світанки,

В багрянім небі вітру голоси.

Ти будеш спати міцно, аж до ранку

Не зрониш ні єдиної сльози.

Як зійде сонце, небокрай осяє,

Я янголом прилину на плече…

Чекай, кохана! Вічність – не вмирає,

Ти зможеш за нас двох стерпіти все.

Любов моя до тебе незгасима,

Неначе та пожежа полиннА…

Хоч зірки-катастрофи чорна сила

Навік мене від тебе віднесла.

Тобі дарую свій останній усміх

На світанковім зорянім краю…

І замість полину між вигорілих пусток

Нехай бузок квітує у раю.

Шукаючи себе

Я шукала себе… Серед тисяч облич і зірок.

Я вдивлялася в небо, ліси, у море і гори.

І не міг дати відповідь жоден священний пророк,

Чому люди в житті – неначе у пєсі актори.

Я вдивлялася в очі, а бачила холод зіниць…

Порожнечу і пустку у місці, де билося серце.

Лише маски лежали в вітринах престижних крамниць.

Лише блиск від прикрас й тканин відбивався в люстерці.

Дон Жуани і блазні, принцеси, Іуди, Тартюф…

Вибір є, треба тільки повірити в маску!

А на ранок, що був Прометеєм, раптово забув…

І трагедія долі умить обернулась на казку.

Серед масок і гриму у мене немає лиця…

Бо емоції – в серці, не вдавані, щирі та справжні!

Де всі бачать автора – шукаю завзято Творця,

А ви можете Богові глянути в очі, відважні?

Зради попіл осів на згорілих уламках душі.

Навіть пристрасть тепер мальована тонко й манірно.

Я ще маю надію і вірю, а кажуть: «Лиши!»…

Бо тепер навіть вірити в світло треба помірно.

І коли хоч один та й згадає про справжнє лице?!

Коли знову у моду ввійдуть наші щирість і ласка?

Зняти маску – як важко і болісно це…

Адже там не обличчя – там знову порожня гримаска.

Я шукаю себе, викриваючи вас на шляху!

Бо мета моя добра – цей Всесвіт змінити на краще!

Та чому ж оцей усміх, як квіти на реп’яху,

Від обличчя мого відділити все важче і важче?..

О, як маски оці і вам, і мені до лиця!..

Хто ви, пані? Гертруда? Ваше здоров’я!

Карнавалу нещирості й зради не видно кінця.

А я – Герострат. Приміряю лик марнослав’я.

Балетное

Когда я в пыль сотру последние балетки,

Когда все звуки даже в мыслях отзвучат,

Исчезнет красная помада на салфетках –

Слепые будни в мои двери постучат.

Затихнут все «гримерные» интриги…

Как жить теперь без шороха кулис?!

Так грустно, будто пройдены все книги,

И больше нет актеров и актрис.

Куда бежать?! Куда нести тревоги?!

Куда вложить всю боль или любовь?!

Оббиты жизни твердые пороги,

И больше танец не тревожит кровь…

Кружится снег в тепле фонарной лампы,

Тревожит дождь уснувшую луну –

Мне все равно. Не вышла из-за рампы

Душа моя, порвавшая струну.

Так пусто вдруг…не холодно, но больно…

Сжимает горло горький жесткий ком…

Нет, я не плачу, много слез, довольно!

Но свет софитов сниться мне потом.

Терять любовь… я мечту теряю!

Не ухожу сама, судьба уводит прочь!

И кажется: при жизни умираю…

И кажется: навечно эта ночь.

Разбить прожектором всю темноту Вселенной!

А музыкой ударить в тишину!

И всколыхнется воздух на мгновенье,

Но в этот миг я истину пойму –

В последний раз сочла ступени сцены

И не начав, по сути, этот путь.

А за спиной – бесчисленные смены…

В последний раз…ну дайте же вдохнуть!

Нет…расстреляли…маленькую сцену,

Пустой иль полный – вечно темный зал.

Не влив наркотик в спрятанную вену,

Оставили, а сами правят бал.

И снова: закулисные интриги,

Прыжки, румяна, тени, фуэте,

Балетки, блестки, каруселью лики…

А я распята на своем кресте.

Развели между нами мосты

Развели между нами мосты…

Так безжалостно, холодно время.

Мы друг другом теперь пусты,

Мы друг друга остывшее бремя.

И когда города все во льду,

Твое имя больше не греет.

И когда попадаю в беду,

То чужая рука жалеет.

Мы все выпили, все прошли,

Проиграли все роли в рулетку…

Мы своих и свое не нашли –

Отсчитай, Бог, еще пятилетку!

Недосказанных слов у нас нет –

Мы ведь были честны у порога.

Догорают хвосты у комет…

Темнота?.. Уповаю на Бога.

До тебе – із відкритими долонями

До тебе – із відкритими долонями…

Чекаю рішень, як чекають страти.

Твої пороги стали підвіконнями,

На них стою, не вміючи літати.

І страшно так поглянути додолу!

Бо раптом можна впасти і розбити

Своє зашите нитками по колу…

Я звикла, що мене не полюбити.

Бо я складна: то відьма, то принишкла.

То келих бю, то раптом заридаю…

Цікаво, а чи та я мишка,

Що збила масло в глечику з відчАю?

А можна тихо скласти свої лапки…

Чи є тут сенс боротися за тебе?

У кожному рядочку – по три крапки…

Летіти вниз – це все одно на небо.

До тебе – із відкритими долонями…

«Не йди!», «Не їдь!», «Не кидай!», «Не…» Пускаю.

Вокзали стануть нині підвіконнями.

Ти їдеш, а я просто… помираю.

До моря

Життєдайно дихає море…

Берег цілує хвилями.

Якщо ти матимеш горе –

Втопи, обернеться перлинами.

Складай печалі у кошик,

Заварюй у термосі каву

(Цукру – декілька ложок),

Сідай в автівку іржаву.

Вези свої біди дбайливо

До синього Чорного моря.

«Що сталося?» – хвиля грайливо,

А ти їй: «Візьми моє горе».

Незчуєшся, як його вхопить,

Закрутить, підкине – і щезне!

Камінчики берегом котить –

То теж чиєсь горе важезне.

Розвієш печалі за вітром,

І морем серце промиєш,

Мов воду з-під крану фільтром.

Себе врятувати зумієш.

Благаю, візьми із собою!

Я теж хочу моря…і волі.

Воді цій, закутій зимою,

Я можу позичити солі.