Доросла категорія. Поезія. Щербініна Зоя.

Біографія

Щербініна Зоя (26 років) за освітою інженер, працює за фахом.

Писати почала в третьому класі. В різні періоди життя писала і вірші, і прозу. Останнім часом бере участь у різноманітних читаннях і літературних конкурсах саме з віршовими рядками, проте більшість часу приділяю роботі над прозовими творами.

AB OVO

Фрази твої нотабенові

в старих інститутських конспектах

зникають за обрієм часу,

помалу стираються з аркушів.

Нове щось пишу, занотовую,

вкриваю шаром реальності

образ твій ілюзорний,

а він проростає знову

крізь бетон буденності сірої,

феніксом підіймається

з попелу днів наших спалених.

Не питай відтепер, ким стали ми.

В уробороса закрутилися,

безкінечно по колу ходимо:

ти мене поїдаєш поглядом,

я тебе – розціловую подумки.

А насправді між нами пустеля,

сонцем інших кохань спалена,

і лише ім’я в телефонній книзі –

місток в старе «все нормально».

Не судилося – наче вирок,

на світанку мені проголошений,

і сокира ката занесена,

розрубати готова цей вузол.

Кохання моє нонгратове

не лишає сумісних фото,

не лишає слідів і згадок,

лиш в потилицю дихає сумно.

Йому важко так жити в неволі,

існувати без права голосу,

і померло б давно, бідолашне,

та ти його сам не пускаєш,

подаючи йому раз по разу

кисневу маску обіймів.

Від тепла твого руки терпнуть,

гірш ніж від лютого холоду,

бо під шкірою, вічно гарячою,

б’ється серце твоє антарктидове.

Жамев’єва твоя усмішка

ставить світ мій із ніг на голову.

Наче й бачу її щодня,

та щоразу немов уперше.

Вечорами ж я раз по разу

уявляю, що все колись зміниться,

що надія ще є в нас з тобою,

«все нормально» ще не зруйновано.

І коли щось із того трапляється,

так зненацька, що навіть боляче,

я втішаюся дежав’ями, я кажу,

що мені це снилося.

Я колись тебе розгадаю,

розв’яжу цю складну задачу,

я знайду усі невідомі

й запишу собі до конспекту.

Пожовтілий, з тонкими сторінками,

збереже він мої таємниці.

Ти підеш і не будеш знати,

що записаний там,

на останній сторінці.

Переписана вздовж і впоперек

нервових закінчень твоїх географія,

усі позначки усіх точок

емоційних гір, западин і кратерів.

Запишу тебе в трьох площинах.

Знаєш, я вже того не боюся. А може…

Давай Ab Ovo:

на столі імена через плюсик.

МИ ПОБАЧИМОСЬ

Ми побачимось знов під свинцевим небом

Південного міста з характером суто північним

Що буде тонути в дощах або просто в слізах

Непотрібних нікому й ніколи

Навіть тим, хто їх сам вночі проливає

Це закон цього міста, ти ще пам’ятаєш?

Ти здригнешся від спогадів.

Знаєш, а я тут живу.

Не дивуйся, я знаю, все трохи змінилось:

Щось з’явилось, щось виросло, щось, навпаки, знесли

Не сумуй, я тут теж сумувала і билась

Але потім я звикла, тож згодом звикнеш і ти.

Місто спробує тебе скорити, змінити, згубити,

Загубити тебе серед мешканців — тіней тонких

Переводити погляд із неба частіше під ноги

Вгамувати свій темп і з натовпом разом повзти.

Ти ж не станеш ніколи північним, я вірю

Голови не похилиш, не згасне в очах вогонь

Так і будеш ходити, яскравий серед темно-сірих

І душитиме горло вузеньких вулиць полон.

І тоді, може статись, ти знову розправиш крила

І полинеш в далекі, великі привітні міста.

Я ж лишуся сама під зимово-свинцевим небом

І під ранок втоплюсь у самотньо-холодних дощах.

НА СТОРІНКАХ

На сторінках моїх оповідок

На маленьких загублених аркушах

Ти знов поруч, тримаєш за руку

І лише мені посміхаєшся.

Там немає інших: солодших, кращих,

Порівняння і чвари забуті

І зимовий вітер розлуки

Не гойдає дерева, закуті

У лід, наче в твої слова.

У рядках зі старої шухляди

Є лиш ми — і нікого більше

Там немає, кого соромитись

І немає думок, до яких прислухатись

Так болюче огидно,

Від яких так відверто ганебно

Тобі, а мені просто сумно.

Там твою траекторію руху до мене

Перетнути не можна зрадою

І ділити нас заборонено

Я пишу це життя, збиваючи руки,

Марнуючи ночі і дні

Я пишу його надто реально і,

Що найголовніше,

Я пишу його не собі.

Віриш, в мене все добре

Навіть краще, ніж ти уявити здатен

Я пишу це тобі, крізь простір і час.

Бо хоч там ти комусь потрібен

Ти бережи мене, милий,

Міцно тримай мене

Бодай на жалюгідних отих папірцях.

НЕ ПИСАТИ ТОБІ ЛИСТІВ

Не писати тобі листів

На листі

В намисті

Жовто-гарячому осінь крокує проспектом

Вздовж

Дай їй дорогу

Я бачу її – і те, чого інші не бачать:

Вона скоро заплаче

Вересневим, ще теплим дощем,

Проголосить

Новітню епоху моєї від тебе не-залежності,

Моєї тобі не-належності.

Вздовж проспекту пліч-о-пліч із осінню

Йти

Безвідносно тебе й наших

Не-відносин. Від сьогодні

Не маю до тебе відношення.

Вдавися моїм не-ставленням

До тебе, не поставлю

Тебе

У червоний кут,

Видивлятись поставу у натовпі

Не збираюсь,

Безпідставні надії усі –

Відпущу

Літачком у вікно.

Я рада.

І повір, це не зрада

Правда.

Просто втома

Від постійних гучних суперечок,

Недоречних цієї осені.

Зачиняю вікно.

Розчиняю спогади в чашці.

Ти вільний тепер.

Лети.

Я

Бажаю

Тобі

Щастя.

НЕ ТОРКАТИСЬ

На твоєму чолі похмурому

напис вибито:

«Не торкатись».

Звісно, його не кожен бачить,

намагаючись раз по разу

зачепити хоч трохи,

хоч пальцем

за живе.

Та живого не знайдуть

у твоєму нервово-смаглявому тілі.

Все палили,

все знищили,

розтрощили,

все, що жити хотіло,

зім’яли руками

необережними.

Краяла серце тиша жорстока,

що часом буває гірша від слова.

Випила соки усі і покинула

напризволяще,

хворого,

ледве живого.

Тоді і з’явився той напис.

Безкомпромісно самотній,

ідеш, полишивши надії на краще

в минулому, для себе обравши тишу.

Торкнутись тебе попри твій постулат –

то дивне, хворе бажання.

Така собі манія з присмаком гонору:

кожен вважає, що саме йому

судилося лід розтопити,

порушити скелі з місця

і в темряві знов запалити вогонь.

Скільки чужих сподівань

вже на друзки розлетілося,

не витримавши

протистояння із каменем?

Доторк твій став вже міфом,

мов райські сади,

став водночас граалем і списом долі.

Легенда, що тебе торкнутись можна

й не вмерти від цього,

бентежить серця.

Змушує руки тягтися до тебе,

наче метеликів,

що на світло летять,

але все одно мають сконати,

обпаливши тоненькі крила.

Чи знають вони про те?

Певно, що знають,

але не зупиняються,

прагнучи світла й тепла

і сподіваючись,

що – саме їх і саме сьогодні – помилують.

Але заборона жорстка: «Не торкатись»

не передбачила виключень,

тож вогник спалахує тільки для того,

щоб обпалити такі неслухняні,

наївні,

ніжні

крила інших людей.

Зрозуміти б тепер,

чом ти сам торкнувся мене.

За що мені кара ця і цей подарунок.