Студентська молодь. Поезія. Плотніков Дмитро.

Біографія

Дмитро Плотніков (24 роки) народився у Херсоні. У 2010 році вступив на будівельно-гідромеліоративний факультет Херсонського державного аграрного університету, який закінчив у 2016 році.

Перші спроби пера були ще у третьому класі школи, проте більш-менш серйозно захоплюватись літературою почав тільки на другому курсі університету. Спочатку писав вірші, проте з часом вирішив спробувати себе і в малій прозі. Лейтмотивом у творчості є тема «маленька людина у величезному світі». Головні герої – це люди, які шукають своє місце під сонцем і намагаються не зрадити при цьому своїм ідеалам. Проблематика творів – це «людина і суспільство», «людина і природа» та «людина і час».

***

Сиреневый запах твоих белокрылых волос,

Рассыпанный ветром над манящим поприщем ночи,

Несет феромоны твоих неразрушенных грез

От серых высотных могил и прогнивших урочищ

Туда, где под небом застыли забытые сны,

Туда, где над лесом уснула беспечная вечность.

Там помыслы ветра чисты и небрежно нежны,

Течение жизни вскрывает свою бесконечность.

А дети асфальта и вечного смрада дорог

Пусть дышат и станут отравленной пылью погостов,

Пусть мыслят и ищут какой-то ненужный исток,

И меряют вздох по канонам, описанным в ГОСТах.

Но взгляды направленных к небу фиалковых глаз

Так жалобно шепчут далеким улыбчивым солнцам

О том, что им хочется жить. Хоть не здесь, но сейчас.

Мечтать там, где сердце увядшее снова очнется.

А запах сирени средь облака белых волос,

Забрызганных алыми каплями всплеска рассвета,

От ветра взлетев, над асфальтом помчался вразнос,

Встречая с востока бегущее новое лето.

***

Ти десь там,

Як і я, у сяйливому мороці,

Тут, як там, замість ліків нам вулиці.

Ми плюємо в них труєні порції

Сірих снів і думки-безпритулиці.

Замість сонця сузір’я світильників

Нас ведуть кам’яними пустелями.

Ми, Пікассо й Да Вінчеві спільники,

В ду́мках місто малюєм пастелями.

Постривай…

Так багато між нами є всесвітів,

Так багато скажених і набожних,

І ласкаво усміхнених деспотів

Під теренами нашої райдуги.

Все, що скажеш, покриється зеленню,

Що не скажеш – вкарбується в вічності…

Нам осінніми вітрами велено

Пити воду високої міцності.

 

ЛЕТО

Скажи мне новые слова,

Рисуй их ветром в тихом поле.

Пусть в них сгорают города,

Где мы сгораем поневоле.

Напой мне бризовый мотив,

Спои меня чужой свободой.

В ней нежность хрупких спелых слив

И тонкость струн пьянящих сотов.

Пиши новейший свой завет

На крышах, тонущих в жаровнях,

О том, как столько долгих лет,

А, может, месяцев, не помню,

Мы ждали твой святой приход

На топкость рек усталых улиц,

Где жизни яблочный восход

Весь мир смакует, как безумец.

 

ВІСІМ ОСТАННІХ СЕКУНД

Не питай більше в неба, чого падають спалені зорі

Чого варта краплина життя під краплинами неба,

Коли ти тут один, тільки мрії, звабливо прозорі,

Тягнуть осінь сумну у своїх нескінченних тенетах.

Чашка кави, без цукру, з краплиною теплої ночі…

Лише вісім секунд, і скінчиться вже полум’я літа,

І похмура усмішка в лискучих вустах прошепоче

“Надобраніч тобі, ти моя золота Кармеліта!”

Подивись у вікно все ще літа журними очами.

Ще немає дощу і набряклого мрячного неба.

Ще є вісім секунд, та вже місто пропаще дротами

Тягне осінь сумну у залізобетонних тенетах.

 

МИТЬ

Лише мить від вікна до космосу.

Холод скла розділяє всесвіти.

Вітер любить тріпати й пестити

І співати у ніч впівголосу.

Серце б’ється під вальс анапесту,

Рветься, бідне, на струни вічності.

Ескапічні думки в статичності

Розливають строку розмашисту.

Листопад у полоні хроносу

Вже завчасно піддався грудневі

І білястими вкрасив кудрями

Жовті косми заручниць осмосу.

Ніч так схожа на чашку з кавою

З молоком і, можливо, граппою.

Сніг вальсує, і білою габою

Він зливається з тьмою тьмяною.

Кухня стримує затхлим затишком,

Ніби каже читати Бродського.

Та нічого нема геройського

У бажанні зрівнятись з закутком,

Очорняти всі білі полоси,

Жити цифрами або датами,

Не летіти, а просто падати

Вічну мить від вікна до космосу.