Студентська молодь. Поезія. Яворська Ірина.

Біографія

Ірина Яворська (19 років) народилася в місті Калуш Івано-Франківської області. Закінчила загальноосвітню школу 5 та музичну школу 2, клас народних інструментів (бандура). Нині навчається в Херсонському державному університеті на факультеті культури та мистецтв за спеціальністю «Культурологія». Її поезії друкувалися в газетах «Вісті Калущини» та «Голопристанський вісник».

Без якоря

Бродять рими вночі над стріхами,

Дощовими моїми веснами.

В цій калюжі старої віхоли

хочуть стати новими веслами.

та вітри, що не сплять за бухтами,

розгулялись собі над водами.

я не стану чекать попутного,

в мілину не ітиму бродами.

попливу навіть проти течії,

хай штормить, хай багато горя.

зупинити мене, до речі,

може тільки відсутність моря.

Не стій

І довго будем отак стояти?

Ти квіти і дахи можеш зривати.

Водночас. Без слів. Без взаємної згоди.

За різних часів, полюсів і погоди.

На зайвих речах не робити акценти,

А жити, любити, ловити моменти.

Не ставити межі, а тільки цілі.

І дні не чорні, а темно-сірі

До твоїх ніг ще впадуть континенти,

Зіграєш соло без диригента.

Будь там де ти є. Де чекають вдома.

Хай мучить спрага, мороз, утома.

Та загубившись в якісь з півкуль,

Хоч ти один, але ти не нуль.

Чого мовчиш і відводиш очі?

Чи ти не віриш? Чи ти не хочеш?

Усе в руках, та не кинь на вітер

Оті дахи і оті квіти.

Не кидай долю свою за грати.

То довго будем отак стояти?

Намалюй мені ніч

Мій янголе, пишу, молюсь і плачу,

Чекаю дня, коли тебе побачу.

І проклинаю ту війну щосили,

Що нас з тобою, милий, розлучила.

Ти, певно, відписать не маєш змоги,

А я не сплю, в полоні у тривоги,

Все думаю, чи ти не змерз, чи ситий,

Чи ще живий, чи духом не убитий.

Не клопочись пустим добором слів,

А напиши, що цілий, що поїв.

Я знаю – любиш, зайвих слів не треба,

Лиш намалюй нічне і мирне небо.

Не треба куль, ні смерті, ні журби,

А тільки небо й мирні сни юрби.

Не треба вітру, шуму, руху, гаму,

А тільки ніч і зорі під ногами.

Та намалюй оце хоч на газеті!

Ти ж знаєш цих закоханих поетів.

Нам не важливо що перед очима,

Аби була любов, і була рима.

І знов зросились кінчики повік,

Та горе нам не виплакать вовік.

У долі не попросиш порятунку,

То хоч щасливі будем на малюнку.

Дівчинка з морозивом

Зима була морозяна…

Та сходять вже сніги.

І дівчинка з морозивом

Зійшла собі згори.

Червоні черепиці

З’їжджають із даху,

І праведники чисті

З святого йдуть шляху.

З орбіти розколихана

Злітає карусель.

І вени йдуть подихати,

І двері йдуть з петель.

Усмішки сходять,

Ямочки збігають із лиця.

І бабця злазить з лавочки,

І шкіра із мерця.

Проблеми йдуть із роздумів,

І шрами сходять з лиць.

А люди – сходять з розуму,

Як книжки із полиць.

Їх пам’ять сходить коливом,

Скрипками явори.

А дівчинка з морозивом

Зійшла собі згори.

Погоріле

У пустім вкраїнськім степу,

Ріс собі малий дубок.

Бачив він іще Мазепу,

Слухав співи ластівок.

Із прожитими роками,

Підростав усе,мужнів.

Другом був із козаками,

На їх радість зеленів.

От і став зовсім великим,

Як козацька добра слава.

Лоскотав зеленим листям

Небеса часом ласкаво.

Прибігали вражі війська,

Дуб надумали зрубати.

Бо завжди краса вкраїнська

Мала комусь заважати.

Але вдарив грім сердито,

Ніби чорт усіх попутав:

Вороги тікали швидко,

Козаки вбивали люто.

Гілку дубову зламали,

Козаків це розлютило.

Честь Вкраїни так зухвало

Ще ніщо ламать не сміло.

Скуштувати гострі шаблі

Змусили війська ворожі.

Більш не ступлять на ці землі,

Далі будуть насторожі!

Скільки літ уже минуло…

Постарів бідненький дуб.

Небо з відчаю зітхнуло,

Вітер гладить його чуб.

Довго-довго ще б простояв,

Хоч би пам`ять ту зберіг.

Стільки з честю війн відстояв,

Але як , бідняга , ліг:

України діти рідні,

Йшли степом собі,гуляли,

Хоч тепла вони не гідні,

Для вогню той дуб зрубали.

Запалили живу ватру,

І погрілися хвилинку.

Як в стінах амфітеатру

Тріскотіло без зупинку .

Він згорів ,як їхні душі.

З думкою про те,що потім…

З думкою про дні грядущі.

На землі лишив лиш попіл.

Та й його розвіяв вітер,

Дощик змив його сльозами.

Залишилось тільки літо,

Й небо синє з ластівками.

 

Все можуть королі

За трон і владу вмирають люди:

Прості солдати і воєводи,

Що б’ються сильно,

Що б’ються гордо,

І відчайдухи, і життєлюби.

Не ті, що пишно співають оди,

Не ті, що в бій закликають орди,

Не королі, не пихаті лорди,

Не божевільнії царські морди.

А просто люди,

Як ми із вами.

Пани їх цінять на рівні з псами.

Вони зробили життя товаром,

І кожен день продають задаром.

Вмирають, знайте, не ті, що в замках,

Чиї портрети у злотих рамках.

Не ті, що носять шовкові плаття,

Коли у інших немає й шмаття.

У них на столах і м’ясо й риба,

Вони не їли черствого хліба.

Тепленьким задом пригрівши трони,

Тримають міцно свої корони.

Їм хватить грошей на всі ікони,

Вони ж купляють рабів і зброю.

Хоч їх десятки, а нас – мільйони.

То хто й на кого піде війною?

***

І знову брат іде на брата…

І знов побита сином мати.

Хіба так можна, лютий кате,

Мою Вітчизну убивати?

Ми не живем, а виживаєм,

Коли в кишені дві копійки.

А нам назвуть це пекло раєм,

Зголосять мир – і знов до бійки!

Ворожа куля та проклята

Цілує груди. Що ж сказати?

Буває, смерть – лиха розплата,

Буває, смерть готує «влада».

Та краще кожен день, мій брате,

За тебе жити й помирати,

Лице стражданнями умити…

Братерську кров лиш не пролити.

В лихих серцях насіння горя,

Не станьмо їх безкраїм полем.

І понад все жадана воля

Тепер для нас не буде болем.

Живіть, любіть, ростіть, моліться,

Вперед з надією дивіться.

Боріться, бийтесь, бійтесь Бога,

Не йдіть ніколи проти свого!

Ми разом сильні. Сестри, браття,

Ми й океан пройдемо бродом.

Запалим єдності багаття,

І будем зватися Народом!

До єдиного народу

Ще не вмерла Україна,

Ще співають солов`ї,

Ще цвіте в серцях калина

І черешні лісові.

Українці все ще плачуть

На сторінках «Кобзаря».

Як тепер живеться бачать,

Бо пішла від нас зоря.

Ми кайдани розірвемо,

Як Шевченко заповів!

Уперед сміліш підемо,

Подолаєм ворогів!

Скуємо народ в`єдино

Теплим вогником невгасним.

Невмируща Україно,

Знаєш,буде так прекрасно

Коли ми розкол здолаєм,

Розламаєм врата сварок.

Схід і захід побратаєм,

Спалим предків недогарок.

Ми то є не малороси,

Як про нас, буває, кажуть.

Ми народ,нехай і босий,

Що без бою не поляже.

Не обідранці з-під церкви,

Жебракуючі ,злиденні.

Доки наші зорі меркли ,

Ми були часом нужденні.

Та не впали на коліна

Перед ворогом проклятим.

Вже закінчиться руїна!

Ми готові всі повстати!

Ті дівчата,що з долини,

Йдуть і цвіт вплітають в коси –

Вірні доньки України…

То які ж ми малороси?

 

Червона Книга

Так тихо й привітно шепоче трава,

Так ясно нам сонце сіяє…

А хтось у крові промочив рукава,

В крові свого рідного краю!

Кістки збережіть вами вбитих тварин,

Все діється вже за межею;

Можливо,згубили зникаючий вид,

Віднесете їх до музею!

А Книга Червона товстішає…мруть

Добро та любов. В серці крига.

Хороших людей скоро теж занесуть,

Мабуть, до Червоної Книги.

Чортополох

Б’ють копитами дорогу,

Шлях аж порошиться.

Віз скрипучий, невсипучий,

Везе вниз пшеницю.

По дорозі більше губить,

Ніж везе вцілому.

Певно, дуже поспішає

Конюх той додому.

Їде хлопець тай співає

«Ген за гаєм-гаєм».

Молодий, в новім кашкеті,

З плаю повертає.

Бачить дівчину в хустині,

Губи, наче маки.

Очі в неї наче зорі,

Гріх такими плакать.

Хлопець з воза зліз і просить

Чистої водиці.

Засміялася до нього

Вдатна молодиця:

  • В мене є один лиш кухлик,

Що для себе брала.

Чом би я з тобов ділиться

Цеї днини мала?

Та чи я тобі криниця?-

Дівка запитала.

  • Гріх води жаліти, мила,-

Тій відповідає.

  • Та чи гріх жаліти того,

Чого й так немає?

Чи останнє віддавати

Тим, кого й не знаєш?

  • Нащо серце парубоче,

Моя леле, краєш?

Будем знатися. Іван.

  • Ну а я Ганнуся.
  • Все. Знайомі. А тепер

Можна я нап’юся?

  • Ну… бери, коли береш,

А як ні – не смійся.

Їдь здоровий, чорнобровий,

У своє обійстя.

  • Чом женеш мене, дівчино?

Милая Ганнусю,

Я на тебе як на небо

Пташечка дивлюся.

Засоромилась дівчина

Тай червона стала.

Зціпеніла і мовчить,

В рот води набрала.

Ніжно дивиться Іванко

В карі оченята.

Він з Ганнусею до ранку

Зміг би так мовчати.

Але свиснув на коня,

Виліза на воза.

  • Будь здорова, чорноброва,-

Крикнув дівці козак.

  • Чи зустрінемося ще?-

Дівчина питає.

  • Приходи сьогодні в гай,-

Хлопець їй мовляє.

  • Може, – каже,- і прийду,

Коли пустять мати.

Завтра будемо в степу

Знову жито жати.

  • Я чекатиму на тебе

До пізньої ночі

Щоб побачити ще раз

Твої ясні очі.

Засвистів копитом кінь,

Йван уже далеко.

Віз скрипить, а кінь біжить,

Мчить простором степу.

Ясне сонечко зайшло…

А у гаї тихо.

Хлопець все чекає сам,

Слухає… не диха.

Чує кроки голосні,

Шелест трав тихенький.

  • Прийде милая чи ні?-

Думає миленький.

Прийде… прийде. Вже прийшла.

Щічки запалали.

  • Що, Іване, як діла?
  • В мене добре, крале,

А у тебе? Як дійшла?

Добре що не вкрали

По дорозі злії люди

У полон не взяли.

Якби мені такі очі

Та такії брови

Я б боявся серед ночі

Сам іти в діброви.

  • Я боялась лиш того,

Що тебе немає,

Що ти вже пішов в село,

Більше не чекаєш.

  • Ох, Ганнусенько моя,

Милая Ганнусю,

Я боявся – не прийдеш,

Що втечеш боюся.

Гай шумів усе, шумів,

Та не було чути

Того гаю поміж слів

Й аромату рути.

То все Ганна та Іван

Тихо говорили.

Аж до рання, до світання

У гаю сиділи.

Зранку півні запіли,

Йван пішов до хати,

А Ганнуся – молодиця

Бігла жито жати.

Вже під ранок по селу

Покотилась слава,

Як Ганнуся із Іванком

В гаю ночували.

Все ті злії язики

Знали й розуміли,

Парубки і мужики

Всяке говорили.

Ох, Ганнуся так Ганнуся,

Гарна молодиця!

Що ж високій, кароокій

Вдома не сидиться?

Ох Іванко так Іванко,

Парубок веселий.

Завів дівку у гайок,

Тай язиком меле.

Ох, Ганнуся так Ганнуся,

Гарна молодиця!

Хто ж з тобою, моя доле,

Схоче ожениться?

Ти висока, як тополя.

Губи, наче маки,

Очі в тебе, наче зорі.

Гріх такими плакать.

Та не плач уже, Ганнусю!

Витри сльози, рідна!

Здався тобі той Іван?

Ти ліпшого гідна!

Перестануть злії люди

Нести небилиці.

Ну а ти таким Іванам

Не давай водиці.

Мати били, батько вчили,

Й правильно робили.

Учіть, люди, своїх дочок

Щоб в гай не ходили

Із Іваном чи Богданом,

Чи з яким Якимом.

Нехай краще вдома сидять,

Самі, а чи з кимось.

Цок-цок-цок… копита стука.

Їде хлопець бравий

Бачить Ганна наша йде

Степом поміж трави.

У хустині у старій,

Сіяла пшеницю.

Парубок той зліз з коня,

Кликнув молодицю.

  • А чи даш мені води?
  • Ні. Води не маю.

І в гаю з тобою, хлопче,

Я не погуляю.

***

Ми все одно помрем, небого,

І душі всі підуть до Бога.

Та кожен так боїться вмерти,

від рук чужих пізнати смерти.

Якщо усі бажають жити,

кому ж вітчизну боронити?

не знаю я… ніхто не знає.

а дехто думає-гадає:

“без мене є кому стрілятись,

я буду жити й сподіватись,

що завтра поки не помру.

та й що мені до того сходу?

я буду бити в ступі воду.

поїду в Гану, чи в Перу,

чимдуш втечу із цього виру,

де ллється кров заради миру,

де світ не кориться добру.”

а хлопці йшли і голосили,

що козаку не бракне сили.

і справді сильних в нас багато,

та проти врага-супостата

не кожен вистояв із них.

дружини й матері тужили,

коли у трунах привозили

лиш тіло їхнє неживе.

а інші мусять простояти:

впадуть вони – то впаде й мати,

яку ми любим над усе.

***

Скільки, скажи, юначе,

На цьому брудному ринку,

Варте життя козаче?

Як за вчорашню шинку

Платять тобі, диваче.

А разом із тим, на здачу,

Можна сказати «даром»

Повні кишені плачу

Люди несуть з базару.

Чи терези вціліють,

Ті на яких життя

Важили ви – злодії,

Наче якесь сміття?

Скільки, скажи, мій друже,

Грошей у дім несеш?

Бачу, щасливий дуже.

Підзаробив? Еге-ж.

Тільки клину і молю

Я небеса про те,

Щоб вам послали долю

Гідну таких людей.

Всі ми на світі люди,

Купу ламаєм дров,

Як загоряться, будем

Кров`ю платить за кров.

А пам`ятаєш очі

Хлопця, якого вбив?

Згадуй про них щоночі…

Згадуй про них щосил!

***
З собою тягнемо сто пут,

Безвихідь,безутішність.

Святому й праведному тут

Привласнять гріх-безгрішність.

Чого ви судите ,коли

Не знаєте причини?

Чого претеся догори

Без власної драбини?

Садіть добро і день ,і ніч,

Якесь із них прийметься.

Принесе Вам солодкий плід,

Що щастям обернеться.

 

Моя Україна

Жила…

Живе…

Житиме…

Напевно , мріє Україна

Вночі ,з сльзами на очах ,

Про щастя навіть того сина ,

Який колись її продав.

 

Вкраїна плаче не за себе –

За поневолений народ .

І її серце рветься в небо,

Та тоне в морі сліз і вод .

 

Її так часто зневажали ,

Топтали , били і палили ,

І своїй владі підкоряли,

Та навіть голодом морили .

 

Вкраїна ,може, б все простила,

Та не тримала того зла,

Але пробачити могили

Розриті так і не змогла .

 

Наша нещасна батьківщина

Горе не раз пережила ,

«Війна її вогнем палила ,

Але спалити не змогла».

Жила!

Живе!

Житиме!

Моя Україна

Недоказане

Не питайся мене,вітре,
Чом сиджу така сумна.
Це гарматами по світу
Барабанить зла війна.

І течуть усюди звуки,
Залишаються мерці.
Безборонні мертві стуки…
Автомати у руці…

Смерть тече собі невпинно,
Як з живого серця кров.
Розливається невинно
І чекання,і любов.

Я уже така велика,
Стала рівна зі столом…
Та ступило чорне лихо-
Всього щастя перелом.

Я б не знала ,що то стало,
Хто всіх рідних моїх вбив?
Та солдат Іван немало
Мені всього пояснив.

Пам`ятаю це прощання:
Йде мій тато на війну.
Мамині гіркі зітхання,
І обіцянка: «Прийду!

Почекайте!» – Почекали.
Тільки я так само жду.
Нас по світу розкидали
Запах куль і присмак сну.

Пам`ятаю як хустину
Мама шила навесні
І чекала на новину,
Що уже кінець війні.

Потім літо наступило,
А новин усе нема…
Вже й хустину ту дошила,
І загинула сама.

Багатьох отак не стало,
Постріляли майже всіх.
Залишилось дуже мало:
Тільки я і наш сусід.

Ми сховалися у лісі,
У великому яру.
Наші два солдати лисі
Упіймали дітвору.

Нас в якусь відвели хату,
Всі заплакані такі…
Я тебе чекаю,тату,
Із хустиною в руці…

***

Не кажи мені хто я,

З якого тіста.

Не тикай пальцем

В моє місце.

 

Не кажи мені хто я.

Хоч ти й поряд,

І ми з тобою нащадки Ноя.

Ти за моєю стоїш спиною, а не зі мною,

А не зі мною.

 

Не кажи мені хто я,

Коли паду,

Коли проженуть з цього

Саду.

 

Не кажи мені хто я

І ким буду

Коли прийду до дверей

Суду.

 

Не кажи мені хто я,

Чого варта.

Коли горітиме моя Троя,

Коли сховаю в собі героя,

І як там випаде моя карта.

 

Не кажи мені хто я,

Я й так знаю.

Мене не пустять до стін раю.

Один казан і одне пекло,

На нас, друже, уже чекають.

 

***

Стається різне. І люди гинуть.

Когось збивають сліпі машини,

На когось цегла злітає з даху,

А в когось серце стає від жаху.

Та ти іди і кажи, мій друже,

Що свою долю ти в танці кружиш.

Лиш знай, що доля – капризна дама,

Залишить в танці – і плаче мама,

І замість дзеркала – чорна пляма,

Та й люди ходять чомусь кругами,

Не залишають твоєї брами.

Прийшла вона. Чути плач дикий.

В руках у неї є дві гвоздики.

Кричить. Мовчить. Витирає сльози.

У вас все було не так серйозно.

Частенько спали в одному ліжку.

Вона писала про тебе книжку.

Хоча б назавжди. Хоча б до скону

Могла б приймати твою сторону,

Чекати доки на її ручку

Нарешті ти одягнеш обручку.

І біле плаття, червоний пояс,

І ви тепер назавжди поряд.

Шампанське, торт, і кричать «Гірко!»,

А потім дочка з’їжджає з гірки.

І ви у сварці німі,як рибки:

Для сина краще футбол чи скрипка?

На кухні пахне чимось смачненьким,

А ти їй квіти несеш раненько.

Вас проклинають сусіди знизу,

А ти кохаєш її капризи.

Та потім діти, немов лелеки,

Чомусь розлетілись так далеко,

Повили гнізда в чужому краї

І бабця внуків уже чекає.

Ви навіть зовсім старі і сиві

Були б закохані та щасливі.

Це все, мій друже, було б круто,

Якби могло хоч якось бути.

Але тобі лікарі в конверті

Принесли дату твоєї смерті.

І от… Ти робиш діла хороші,

На власний похорон відкладаєш гроші.

Купив для мами нову хустину,

Байдуже кинув свою дівчину.

Ти сам по собі відправив тризну,

І мама пере твою білизну.

І ось ти навіть не можеш встати,

А просто мовчки чекаєш дати.

Останній погляд. Останній подих.

Вона крокує по твоїх сходах.

Прийшла лиш глипнути крадькома

Чи добре все, а тебе… нема.

Лиш п’ять із чвертю

Секунд до смерті

Ти бачив очі її здаля.

Ну от. Нема. Все до болю просто.

Потрапив в рай. Полетів у космос.

Яким би словом це не назвати,

Та люди мусять колись вмирати.

А час не спиниш. І час минає.

Ну ось і мати твоя вмирає.

Та де всі ті, кого звав братами?

Лишилось тільки тире між датами.

І цвіт ірису голубуватого,

Що на могилу несе вона,

Лиш на великі церковні свята.

Все інше вже відцвіло, брате.

Могильні черви, дощі, трава.

 

***

Дороги стеляться, а ми

До крові б`ємо ноги.

В чужих містах, в чужих степах

Шукаємо пороги,

Де нас зустрінуть як своїх

Із кухликом водиці.

Та люди жалують стежки

І жалують криниці.

Усьому є своя ціна,

Шляхи покірно гнуться.

Та знайте, люди, що земля

Й вода не продаються.

Досить стежки і криниці

Ділить на «ваше» й «наше»,

Бо Бог дає і Бог бере,

Усе скидає в чашу.