Учнівська молодь. Поезія. Тищенко Валерія.

Біографія

Валерія Тищенко (16 років) народилася у місті Цюрупинськ (нині – Олешки) Херсонської області, де і живе зараз. З 1 по 7 клас навчалася у Цюрупинській гімназії. В 5, 6 і 7 класі зайняла відповідно 1, 2 і 3 місця на Всеукраїнському етапі Міжнародного мовно-літературного конкурсу ім. Т. Шевченка, за 1 місце отримувала президентську стипендію.

У 2014 році перейшла до Херсонського фізико-технічного ліцею (у 8 клас), де навчається і зараз. Отримала атестат про закінчення середньої освіти з відзнакою.

З дитинства пише вірші та прозу українською, російською та англійською мовами, друкувалася у збірках, журналах, газетах.

 

***

Вона цілувала метеликів; їй
Пилок опадав на вуста,
Перлинами сяяв на кінчиках вій;
Вона була ніжно-проста.
У кожний четвер одягалась у шаль
Червону, мов маковий цвіт,
Лишала під нею ранкову печаль
І сміхом все бавила світ.
Зап’ястя і плечі прозоро-тонкі
Ховала під сяйво очей;
Писала новели і вірші палкі
Десятками синіх ночей.
Вона помилково жила на Землі,
Їй місце у Небі, мабуть.
Та в Небо ніколи не йшли кораблі,
Крім тих, що не змінюють путь.

Таку, як вона, ще ніхто не шукав.
Ніхто і не знайде таку.
Вона була сном, що вночі заблукав
У крихітних зорях пилку.

 

 

Край

 

Хай згорає вогнем «сьогодні».

Хай залишиться вічне «ми».

Стань зі мною на край безодні

І відчуй чорний погляд тьми.

Відчуй щирість цієї миті,

ЇЇ чистий, глибокий зміст.

Край безодні ми не прикриті

Ні людьми, ані шумом міст.

Я в очах твоїх помічаю:

Страх, мов камінь, тебе втопив;

Там, де ноги торкнулись краю –

Квінтесенція почуттів.

Між людьми і життєвим виром

Ти мене вже не раз втрачав.

І невже, щоб лишитись щирим,

Край безодні ти стати мав?

 

Лист до Катерини

 

Вітаю щиро Катерину,

Яка прийшла із «Кобзаря».

Вже нас вітає жовто-синьо

Вкраїни вільної зоря.

Та чуєм, з долею-імлою

Гірке ще світло йде до нас.

На нього з правдою святою,

Немов із сонцем, йде Тарас.

В нім грім шабель і поклик волі

І доля дівчини одна

І Катерина йде поволі

З імлою-долею сумна.

Я по-дівочи відчуваю

Її надію і печаль.

Ще, може, десь з-за небокраю

До неї вернеться москаль.

І лід на річці вже не трісне –

У це наївно вірю я.

Та доля-мла над нею висне,

Як віща правда Кобзаря.

 

Давно було те, а сьогодні

Хіба ж змінились почуття

Людей, що будь людьми не годні,

Й не знають навіть каяття?

Які ж у цьому життєплинні

Живуть лиш помислом лихим.

І що їм мрії тополині,

Коли душа закута в грим.

І що їм рев Дніпра-Славути,

І світло в крапельці роси.

Їм треба злоби та отрути,

Як не гадюки, то оси…

І що для них чуття високі,

І сум «Курли» у журавля.

Вони, мов хижаки стоокі,

Все видивляються здаля.

Їм не збагнути щирість милу,

Твою довіру й чистоту.

Вони надіються на силу

Ще на печерно-темну, ту

Звірячо-хижу, нахабнілу.

Твоя краса для них – не скарб.

І їхні жала ранять тіло.

Немов пекельний ставлять карб.

Тяжкі часи були і будуть,

І знаєм це і я, і ти.

Жорстокі душі мають люди,

Та в них є шанси розцвісти

Добром і вірою святою

І світлим, ніжним почуттям.

Сьогодні наче я з тобою

Живу одним твоїм життям.

 

Ти ж Берегиня-українка,

Вітчизни частка золота.

Мов снігу першого сніжинка,

До геніальності проста.

Пишу до тебе, Катерино,

І душу крають почуття.

Яка судьба у твого сина,

Яка стезя його життя?

І, може, ряст до мого часу

Його протоптують сини,

І внуки з випускного класу

В бабусині не вірять сни.

А може, може, лист до тебе –

Це наче крапочка над «і»,

А може, може, більше треба

В нім сповідатися мені?

Читай, читай же, Катерино,

І за відвертість не суди.

І світом йде «Кобзар» невпинно,

Мене рятує від біди.

 

 

 

***

 

Мов віспою ціловані ланіти,

Ярами зацілована вона.

Під сонцем їй судилося горіти

Червоним сяйвом темного вина.

Горіти вечорами, не згорати

І обіймати західні вітри,

Рамена териконові ховати

Під чорним димом ратної чадри.

 

В той час, як десь писали некрологи,

Ховали кулі хлопців молодих,

Вона втрачала розум від тривоги,

Вона страждала більше за усіх.

Як з вуст її запечених забрати

Той металевий присмак самоти,

Що залишили міни і гранати, –

Чи зробиш це своїм цілунком ти?..

 

 

Музика осіннього дощу

 

Чи збирали Штраус і Бетховен

Всі шедеври з теплого дощу?

Чи кричав поет, натхненням повен,

Осені своїй: «Не відпущу!»?

 

Може, соловейко по краплинці

Сльози неба під крило складав,

Рано-вранці золотій хмаринці

Складені пісні з них дарував?

 

Може, може… Осінь-композитор

За вікном оркестр підійма:

Грає дощ, співа щосили вітер

І деревам спокою нема…

 

Вже тремтить вікно під градом звуків

Склу кортить із листям у танок,

І сплітають сонця ніжні руки

У краплинах райдужний вінок.

 

Я зриваюсь в небо, мов стрілою.

У дощі порив легкий рощу.

Я лечу, і все летить зі мною

Музика осіннього дощу…

 

 

 

***

 

Північ дихає в спину.

Відганяє мій спокій і сон,

І я тут не загину, –

Хай не кличе мене Рубікон.

 

Під ногами тріскоче

Віра в себе і крига Дніпра.

Але там, серед ночі,

Переможне вже чую «Ура».

 

Допливу, достраждаю.

Відблиск ранку у кризі знайду, –

Я його обіймаю

І певніше на землю іду.

 

Світ і я нероздільні!

Як казав той, що «досі живий»:

Як не будемо сильні,

Ми програємо ‒ бій.

 

 

 

 

 

Спогадом прийду

 

Залиш мене.

Залиш одну до того, як в руки Бога

Час наш промине.

Піди, мов тінь,

На витоку дороги усі тривоги

І жалі покинь.

 

Вб’є той кінець,

Коли розірве доля повз нашу волю

Нить між двох сердець.

Тож час іти.

Очам, що повні солі, я не дозволю

Погляд підвести.

 

Хай довгу мить

Покинуте кохання, як зірка рання,

Гасне і болить –

Я не впаду.

Цілуй мене востаннє. Я в день прощання

Спогадом прийду.

 

Я не боюсь

Уже печаль смеркову. В ночі я знову

Тихо помолюсь,

Що в мить одну

Не кажучи ні слова, я випадково

Шлях твій перетну…