Учнівська молодь. Поезія. Ходанович Анастасія.

Біографія

Анастасія Ходанович (17 років) народилася у родині військового, тож її дитячі роки пройшли в Миколаєві, хоча рідним містом є перлина Поділля – Вінниця. У 2006 році моя родина оселилася на Херсонщині, а саме у селі Чорнобаївка Білозерського району.

Того ж року почала своє навчання у Чорнобаївській загальноосвітній школі, яку згодом перейменували у навчально-виховний комплекс. Брала участь у шкільних, районних та обласних олімпіадах, різних творчих конкурсах. Улюбеними предметами були українська мова і література, англійська мова, історія та фізика. По-справжньому глибокий інтерес до поезії та написання віршів відчула в собі у віці 15 років. Ще у школі захопилася творчістю класиків і представників модерної течії української літератури. У 2017 році стала випускницею Чорнобаївського навчально-виховного комплексу і нагороджена золотою медаллю за високі досягнення у навчанні.

 

Я жити хочу, хочу жити!

Іти сміливо в майбуття!

Кохати хочу і радіти,

Щоб щастям зацвіло життя!

Сміятись хочу і навчитись

Любити світ цей без кінця!

Хвилину кожную ловити,

Бо все піде без вороття…

Моменти гарні цінувати…

Добро творити кожен день,

Світанки теплі зустрічати,

Пташиних слухати пісень!..

Проте я гинути не хочу

В безодні темній та лихій,

У тиші вмерти серед ночі

Не хочу!.. Боже, Боже мій!

Почуй молитви і страждання

Угледь людськії з висоти,

Прийми до себе це прохання

І мир на землю нам пошли.

Бо біль стиска так міцно груди,

Щемить у серці та душі.

А хто казав, що легко буде

За правду битись на війні?!

 

Рука огненна і жахлива

Наш рідний край підстерегла,

Ворожа ненависть бурхлива

На тілі кулею пекла!

Рука ця сильна й лиховісна —

Не ждать від неї нам добра!

А недруг поряд, зовсім близько,

І боротьба із ним важка.

 

Невже не можна відвернути

Лиху біду і шквали зла,

 

Та перемогу нам здобути

У боротьбі за всі життя?!

Мабуть, що можна, чи не правда?

Вернути пору золоту!

І жоден гріш того не вартий,

Аби розв’язувать війну!

Не хочу більше сльози лити

Через погані звістки знов.

Лиш тільки біль в душі скосити,

Щоб там посіяти любов!

Я жити хочу, хочу жити!

Іти сміливо в майбуття!

Кохати хочу і радіти,

Щоб щастям зацвіло життя!

 

 

Фотографії, світлини!

Фотографії, світлини —

Все життя у них пролине,

Час увесь промчить із ними;

Фотографії, світлини…

Пам’ять вічна для людини:

Найчарівніші хвилини,

Мов з глибин морських перлини,

Бережуть в собі світлини.

Щастя, радість, ясні днини

І широкі полонини —

Все на світі воєдино

Зберігатимуть світлини.

Хай екзотика, рослини

Чи незвідані тварини,

Дорога душі людина —

Все альбоми та картини.

Час летить, і так невпинно,

Мов роки ось-ось поглине,

А душа так легко плине

Крізь буденні сірі стіни…

*   *   *

Фотографії, світлини —

Все життя у них пролине,

Час увесь промчить із ними!

Фотографії, світлини…

 

Отрута, що пахне життям

Кохання солодке і кохання гірке,

Це отрута, що пахне життям.

Божественно ніжне та пекельно важке:

Крок між смертю та серцебиттям.

Щаслива людина, що плекає любов:

Наче вогник ясний у пітьмі.

Та коли почуття — найстрашніший полон,

Тим немає життя на землі.

Бо кохання — це все: і надія, і сон,

Витвір мрії та муки буття,

Хоч і радість велика, але все одно

Це отрута, що творить життя!

 

І знов засяяло натхнення,

Неначе вранішня зоря.

Так на папір цей одкровення

З душі моєї вирина.

І ці думки, немов світило,

Що йде з просвітою в пітьму,

До аркуша летять стокрилі

Та творять лірику нову!

І я пишу, пишу й радію.

Що римувать дано слова,

І про одне лиш тільки мрію:

Щоб ця поезія жила!..


Так давно не пишу про кохання:

Ні словечка в собі не знайду…

Може, просто я розчарування

Все боюсь, або щось не збагну…

Чи то кілька хвилин поводити

По листочку мистецьким пером,

Щоб богиня чуття Афродіта

Доторкнулась чарівним крилом?

Запитати поради в Амура,

Аполлона і дев’яти муз?

Чом так сонце для мене похмуре,

Чому сум ножем в серці погруз?

У душі моїй світлій та ніжній

Зародилось кохання нове,

А ім’я хай герой мій ліричний

У вірші й цих рядках не знайде.

Почуття те, мабуть, платонічне,

Але сповнене цвіту і чар,

Бо в саду моїм суто трагічнім

Поселився надійний квіткар.

Мудрих слів є занадто багато,

Філософія правду жене.

Однак бореться серце завзято,

Щоб не розум, а вік взяв своє.

У шістнадцять я маю сміятись,

Проте роздуми цілі пишу.

А коли на поріг прийде старість,

Що я дітям своїм розкажу?

Може, треба таки закохатись?

І отут мій ліричний герой

Без ніяких «але» чи «вагатись»

Порятує, мов з фільмів ковбой.

Тож тепер я звернуся до тебе,

Мій казковий із мрій чарівник!

Не з нудьги чи якоїсь потреби

Безупинно пишу такий вірш.

Твої очі, мов світло, зігріють,

І розійдуться хмари лихі,

В серці вогник малий зажевріє,

Щезнуть грози душевні й дощі.

Намалюю шовкове обличчя

(Ти — лиш образ в дівочих думках),

Чи то, може, воно з оксамиту

І зросло у троянд пелюстках?

Я без дотику ніжно торкаюсь,

Відчуваю тебе без чуття…

Як згадаю про Вас —  посміхаюсь,

Ви, о пане, — моє забуття!..

Закохатись реально у мрію,

Полюбити можливо у снах…

Чи залишиш мені хоч надію,

Щоб знесилить не міг серце страх?

Ти — Орфей, я — твоя Еврідіка,

А між нами тече річка Стікс.

Дозволь сліду твого не згубити:

Я все ж хочу до царства живих!

Без обранця мого світ порожній…

О, ліричний герою, зажди!

Як в життя увійти не захочеш,

То мене хоч до мрії пусти!..

Скажу чесно. Я знаю: реальність

Не повторить фантазій таких.

Але мрії дівочі й бажання

Теж далекі від істин земних.

Зізнаюсь: все-таки заблукала,

Безнадійний ти мій лабіринт.

Не збагну, де ілюзія й  правда,

Де є дійсність, а де — лише міф!..

Проте висновок проситься  ясний:

Не потрібно мільйон зайвих фраз!

О, герою ліричний, прекрасний,

Може, я закохалась у Вас?..

 

Сон закоханої леді

Приємні сни, коли у них є ти…

Але без тебе —  це безглузда пустка.

Я сплю і бачу очі чарівні,

Та марево нічне минає хутко.

Приємні сни, як десь там райський сад

Постане з темряви, нудьги і втоми.

Бажаю обернути час назад:

Залишусь тут, не повернусь додому.

Мені так тепло — знав би ти про це —

Наснились пестощі твої й обійми,

Промінням сонця створене лице,

Привітний голос, ніжні рухи, вії…

Мені так тепло, бо рука твоя

Жене отруйний холод від моєї…

На мить я стала ніби пташеням:

З орлом поринула душею в небо.

Закохана: мені немилий світ,

Коли навіть у сні тебе не бачу.

Неначе папороті дивний цвіт,

Шукатиму для милого удачу.

Закохана! Усе, що в мене є,

Даю тобі, цілую наостанок!

Та ніч не вічна — ранок настає:

Зникаєш ти у променях світанку…

  

Пишу в щоденник…

Пишу в щоденник… Мабуть, знов про нього.

Здавалося,  давно скінчилось все.

На серці тяжко, у душі — нічого!..

А думку щось до милого несе.

Пишу листи і знов сама до себе,

Вірші складу — ти не побачиш їх.

Втоплю зелені очі в синє небо

Або Його шукаю між других…

Ти — все: дилема, вічне запитання,

Проміння сонця, я ж — далека тінь…

Моя любов, мов гармонічні коливання,

Лиш амплітуда — злет у височінь.

Хоч і не чув моє палке зізнання,

А я зневірилась уже давно:

У глибині душі надія рання

Живе поки, та серце йде на дно.

Я увійду у світ твоєю тінню,

Відбитком, слідом, привидом, як міф…

Та попри безнадійність усе ж вірю!..

Молюсь… І підпис: «Ваша Суламіф»…

 

Кульмінація життя

Присвячено Лесеві Курбасу

та Миколі Кулішу, що разом

були вбиті одним пострілом

у 1937 році до 20-ої річниці

Жовтневої соціалістичної

революції.

 

Одною кулею їх вбито,

Упали Курбас і Куліш…

— О, земле, кров’ю оповита,

Прийми до себе вже скоріш!..

Страждать несила нам на світі,

Уже б померти, та й усе!

Терпіти муки лихоліття

Невинним спало на плече.

Ти, офіцере, зекономив:

Єдина смерть і для обох;

Та треба, мабуть, славить Бога:

Творить і вметри нам удвох

Судилось… У часи розправи

Митці застигли віч-на-віч,

Одною кулею ти стратив

У правді винних! Постріл… Ніч…—

Думки кричать їх навіжено,

Останні тліють у душі.

Ось так безжалісно померли

Величні Курбас і Куліш.

 

А скільки ще б могли творити,

Якби зі світу не пішли,

Могли б народові служити,

Коли б хоч трохи ще жили!..

Сім’я, колеги, праця,  друзі…

І жаль прокинувся в душі,

Бо мусять гинути в напрузі,

Життя віддать на чужині!

Про що тужили Прометеї

В останні хвильки на землі?

За що їх хоче вбити нелюд?

За що їм каторги лихі?

—Я — драматург, і я — людина,

Минуле в мене не легке:

Ішов стежками України,

Тепер моя дорога — смерть.

Я — режисер, мої вистави

Новинки втілили в життя.

 

О, Березоле, як завзято

Тривала ця акторська гра!

Матусю люба і дружино!

Ви пам’ятайте хоч ім’я…

Мабуть, не знаєте, як гинув

Із побратимом поруч я…

— О, всесвіт любий, гармонійний!

Сьогодні страта  Куліша…

Моя кохана Антоніно,

Для мене кращої нема.

Я щиро каюсь за ті днини,

Коли були у сварках ми,

Бо доля, хитра і примхлива,

 

Мене загубить навіки.

 

 

Я теж творив та словом вмілим

І друга, й ворога вражав;

У камері самотній тлів я,

А зараз вмерти час настав…—

Слова прощання прогриміли

У думці кожного з митців…

Не тих ви, нелюди, судили!

Не тим страждання й Соловки!

За що карали стільки винних

У честі, правді та добрі?

Вони ж любили Батьківщину,

А ви їх гнали в табори!!!

Відродження кривавим стало,

Розстріляне тепер воно!

Історію ховать не варто,

Засяє й наше знамено!!!

*   *   *

Одною кулею їх вбито…

Упали Курбас і Куліш.

Але ж вони хотіли жити!

І раптом… Постріл. Смерть і… Ніч…

 

 

 

 

 

      До сучасних українців!

Я — сильна, вільна, я — людина,

Ціную все, що в мене є.

Життя прожити чесно й гідно,

Утілить прагнення своє —

Таке на світі діє кредо,

Що в моїм серці розквіта!

Хай мирним завжди буде небо,

І світло сонячне сія!

Ти прагнеш зватись патріотом,

Шановний друже мій, читач?

Чи певен, що святе це слово

До тебе можна проказать?

Якщо є сумніви найменші,

То краще тут не поспішать

Та перевірити все спершу,

Щоб і до себе не збрехать.

Бо Україна — сад Едемський,

Шматочок раю на землі;

Хоч справи іноді йдуть кепсько,

Їй треба сильні вартові!

Не маєм права ми осісти

Бездушним каменем на дні.

Ми є народ, нам треба стрімко

Провадить правила нові!

Бо постулат життя незмінний:

Сьогодні — все, а завтра — крах…

Тож хай звук щастя лине дзвінко —

Збудуймо Батьківщину так!

              Одвічне питання

Життя прожить — не поле перейти:

У нас свої стежини і дороги…

Ми летимо крізь час, немов птахи,

Ідем, спіткаємось, встаєм на ноги…

Закони Всесвіту — то вічний рух

Без жодної перерви чи зупинки.

То є буття невтомний, сильний дух.

Даремної немає в нім хвилинки.

Ми марнувать навчилися життя:

Не помічаєм істини простої.

Коли все добре, скаржимось щодня,

А як щось ста лось, кричимо від болю.

Навіщо летимо всі в небуття?

Так поспішаєм, боїмось спізнитись…

Немов момент між смертю і життям

Не є важливим. Ми йдемо у вічність?!

Хіба забулось правило років?

Людина — гість у цім мінливім світі!

Все відхиляємось від монотонних слів,

Аби не очі, розум засліпити!

Нам Богом визначений певний вік,

А ми йдемо, проходимо повз світло.

І все чекаємо часу відлиг,

В душі  — зима, коли назовні  — літо.

Земний момент втрача потроху сенс:

Минає час, ми ж темрявою вкриті.

Триває вічно цей складний процес.

То, може, так і далі якось жити?

Та коли так, то що чека нас там?

Усі підемо, щоб не повернутись…

За межами життя є океан,

Де після смерті маємо тонути.

Питання це відкрите й непросте,

Бо кожний крок людини, мов дилема.

Однак стоїть вагоме тут «але»:

Світ потойбічний — тільки теорема!

Тож хай пливуть роки у далечінь,

А ми дрібничкам будемо радіти,

Із себе скинемо жахливу тінь,

Аби без гріху праведно прожити!