Біографія. Кохання в житті письменниці. Пам’ятні місця
Біографія
Леся Українка (справжнє ім’я — Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою проНерогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця Олена Пчілка.
Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев’ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з’явилось ім’я — Леся Українка.
Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного-досвіду. Змалечку, вражена тяжкою недугою, туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. І сама хвороба, і її лікування завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка терпляче зносила страждання. У перерві між нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи нові й нові предмети. Програму їй складали батьки. Не довіряючи офіційній шкільній, вони розробили свою методику: самі добирали літературу, самі визначали обсяги необхідних знань з тієї чи іншої дисципліни. Іноземних мов Лесю навчили спеціально запрошені для цього вчителі. Це дало змогу їй вільно опанувати французьку, німецьку, англійську мови, не кажучи вже про російську та польську. Окрім того, вона добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську тощо. Маючи за плечима ці знання, поетеса могла знайомитися з найпередовішими досягненнями світової думки і долучатися до них.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів ”.
Юна Леся Україка
Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря» . Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка»
Сердечна дружба єднає Ларису з її старшим братом Михайлом. За нерозлучність в сім’ї їх називали спільним ім’ям «Мишолосіє», пізніше Ларису перезвали в сім’ї на Лесю.
Деякий час Лариса навчалася в школі Олександра Мурашка в Києві. З цього періоду залишилась одна картина намальована олійними фарбами. Пізніше їй довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати.
Вона знала багато європейських мов, включаючи і слов’янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий рівень інтелектуальний. Олена Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не мала права до надмірного виявлення своїх почуттів. Слід цієї «paidei» можна знайти в кожному творі «поодинокого мужчини». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована в Катеринославі 1918). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера й ін.).
Зрілість Українки
Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Основний зарис соціально-політичний світогляду Л. Косач сформувався після цілорічного (1894—95) її перебування у М. Драгоманова в Софії і трагічної подією, якою була для неї смерть вуйка.
Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Приязнь Лесі Українки і Ольги Кобилянської (збереглися листи Л. Косач) допомагає в розумінні Лесиного твору «Блакитна троянда» (1896).
Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. А в кінці березня разом з К. Квіткою здійснила поїздку до Криму, де зокрема побувала у Севастополі, Алупці та Ялті.
7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві. 21 серпня вони разом вирушають до Криму, де К. Квітка одержав посаду в суді.
У цей час багато працює на літературній ниві. 5 травня 1907 було завершено драматичну поему «Айша та Мохаммед», 18 травня остаточно завершила поему «Кассандра», роботу над якою розпочала ще у 1903. 12 травня надіслала до альманаху «З неволі» (Вологда) драматичну поему «На руїнах». Видання признавалось для допомоги політичним засланцям У вересні було написано поезію «За горою блискавиці», продовжено роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла».
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.
Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам’ятник — бронза, граніт; скульптор Г. Л. Петрашевич; встановлений у 1939 році)
Матеріал сайту “Леся Українка. Сайт присвячений українській письменниці Лесі Українки”. http://www.ukr-writer.com.ua/
Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю, душевних мук і нещасливого кохання…
Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролося із невиліковною хворобою, і рідні люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання. Вона любила без міри. Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові.
Максим Славінський
Уперше вихідець із освічених селян, який народився 12 серпня 1868 року в містечку Ставищі на Київщині, побачив Ларису влітку 1886-го у волинському селі Колодяжному, де її батьки мали чималий маєток. Максимові було вісімнадцять, дівчині – п’ятнадцять років. Вона любила купатися в озері, та на той час навіть не підходила до води: соромилася своїх осоружних милиць. Коли недуга зачаювалася в кволому тілі, одразу ж відкладала їх. Юнак цього не помічав, бо був делікатним та ще й мав чимало парубоцьких справ разом із Ларисиним братом, який пізніше стане відомим письменником Михайлом Обачним і невтомним дослідником у царинах математики, фізики, астрономії та метеорології.
У квітні 1890 року Лариса надсилає братові Михайлові листа, де є такі рядки: “Філософи новітні, – // Ти, я та пан Максим…” У травні того ж року поетеса скаржиться братові, що Славінський не озивається до неї, й відверто додає: “Попроси п. Максима (…), щоб він переписав для мене переклад віршів…” Далі німецькою мовою наводяться промовисті слова Генріха Гейне: “І коли б знали ці маленькі квіти, як глибоко зранене моє серце”.
Творчість німецького поета на довгі роки поєднала долі двох обдарованих людей. Збереглися десятки Ларисиних листів, у яких вона розповідає про подробиці затяжної спільної праці. 1892 року львівська друкарня Товариства імені Шевченка (серія “Всесвітні твори”) оприлюднила “Книгу пісень” Генріха Гейне, де, до речі, автори вперше вжили в українській літературній мові звичні сьогодні слова “завжди”, “промінь”, “палац”, “прийдешність”…
Саме ці високопоетичні, відкриті ними блискітки осяювали Максима та Ларису, коли вони зустрілися влітку 1892 року в Колодяжному. Взаємні почуття спалахнули з новою силою. Деякі дослідники вважають, що то було перше – ще дівоче – кохання волинянки. На такий висновок, зокрема, наводять спогади Олександра Шульгіна, оприлюднені після смерті дружини Максима Антоновича: “Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із великою українською поетесою, в душі якої він лишив глибокий слід”. Так чи не так, а з іменем Славінського пов’язано багато перлин Лесиної інтимної лірики: ” Горить моє серце”, “Стояла я і слухала весну”, “Хотіла б я піснею стати”, “Сон літньої ночі”… До “пана Максима” звернуті й такі слова: “Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…”
Чому так сталося? Про це не знав і не хотів довідуватися ніхто – ні Олена Пчілка, яка мріяла про іншу долю талановитої доньки, ні найближчі друзі, ні самі закохані, котрих нещадне життя постійно вело й вело в різні боки, за протилежні небосхили. Лариса, ставши Лесею Українкою, ніде й ніколи не зронила жодного неґречного слова про Максима Славінського. А він завжди шанобливо говорив і про Ларису Косач, і про Лесю Українку.
Немає достаменних свідчень про те, чому перервалися ці романтичні стосунки – перейшовши у дружні (їхнє спілкування тривало ще протягом багатьох років). Відомо, що Олена Пчілка недолюблювала хлопця, вважаючи його “лінтюгою”, та навряд чи воля матері стала б перешкодою на шляху норовливої дочки.
Після смерті Лесі Українки Максим Славінський поринув у політичну діяльність, яку згодом високо оцінив Михайло Грушевський. Саме перекладач творів Гейне за дорученням гетьмана Скоропадського у грудні 1918-го вичитував текст його відмови від влади. 2 вересня 1919 року уряд Української Народної Республіки, який тоді перебував у Кам’янці-Подільському, призначив Максима Славінського міністром іноземних справ. Пізніше, ставши емігрантом, він займався дипломатичною роботою. 27 травня 1945 року був заарештований у Празі радянською контррозвідкою. Після катувань на допитах помер о 23-й годині 30 хвилин 23 листопада в камері Лук’янівської в’язниці. Було йому тоді 77 років.
Нестор Гамбарашвілі
Вивчаючи інтимну лірику Лесі Українки («Як я умру…», «Так прожила я цілу довгу зиму», «Не дорікати слово я дала…»), простежуємо стосунки Лесі з Нестором Гамбарашвілі, які, за твердженням деяких біографів, були більш ніж дружніми. Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської. Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.
У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з недугою вона подалася до Ялти. Там, отримавши якось чергового листа від матері, письменниця дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. Леся це коментувала іронічно: “Попався, жучку, в панську ручку!” Та для неї це була тяжка драма – мати навіть ховала подалі отой кинджал. 1958 року Нестор (тоді старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР) побував у Києві й плакав над Лесиною могилою.
Сергій Мержинський
Однак справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – туберкульоз легенів (сухоти). Він приїхав з Мінська, де служив на залізниці.
Вперше про Мержинського згадується в листі до матері 21 липня 1897 р. “Мій новий знайомий панич Мержинський (направленний до мене Тучапським)”. З цьогож листа дізнаємося, що Мержинський живе в Ялті, в частині міста, де багато куряви і не видно моря. З листа стає зрозумілим, що знайомство було викликане зв`язками Лесі Українки з кримською соціал-демократичною організацією.
І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі,
тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те,
що моє серце віщує і чому я вірити не хочу,не можу.
“Він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: “Sois malheureux et tu seras seul” (Будь нещасливий і ти будеш самотній).” “Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжного піклування друга-поєта…”- Леся Українка.
Сергій закінчив Київський університет, був дуже освіченою й цікавою людиною, громадським діячем (соціал-демократом), шанувальником театру, робив переклади з англійської мови. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку – гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання.
Але доля відміряла Сергію дуже короткий вік. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…
Батьки не схвалювали доньчиних почуттів. Вважаючи що вона марнує себе чужим лихом, коли сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони недокоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче. Невимовна туга звучить у цей час у її творах:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згубленйй світе!
В листі до сестри Ольги Л.Українка пише: “Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду”. Коли раптом запроменіла крихітна надія, Леся планує разом з Сергієм вирушити на лікування до Швейцарії: “Я поїду, хоч би там що. Коли не стане на се моїх грошей, я позичу, дістану ще яку роботу і все-таки поїду. Як тільки з початком зими С.К. поправиться (я таки маю на се надію), ми з ним рушимо”.
Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього. Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене,
як можна, щоб я жила сама,
тепер, коли я знаю інше життя?
Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці. Це був час надзвичайного трагічного напруження. Леся намагалася підбадьорити хворого. В той час вона пише одну з найсильніших своїх драм — «Одержима».Критики вважать, що саме тоді народився в Україні новий драматург. У листах до близьких і друзів Леся намагалася бути бадьорою. Писала, щоб їх заспокоїти, що навіть поправилась, але розуміла, що скоро назавжди втратить кращого друга. На руках Л. Українки коханий помер.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і
згубимось обоє помалу,вдалині. А на тім місці,
де ми були в житті, нехай троянди в`януть, в`януть і пахнуть,
як твої любі листи, мій друже…
Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці, надівши жалобу, Лариса Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Багато віршів присвятила Сергію Костянтиновичу…
Уста говорять: “Він навік загинув!”
А серце каже: “Ні, він не покинув!”
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б`ється враз зі мною:
“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”
Довго не заживала глибока рана на палкім серці Лесі Українки, і не раз тужливі мотиви вривалися в її поезію. Надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки – вона знов захворіла. Тридцятилітня війна тривала з новою силою. Підступна хвороба загрожувала життю як ніколи. Треба знов лікуватися. Знов госпітальний режим і бездіяльність.
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:
візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в`януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
Климент Квітка
Хвороба і смерть Сергія Мержинського вимучили Лесю і фізично, і морально. Крім того, усе її життя було боротьбою з власною хворобою. Перші ознаки сухот з’явилися ще в 11 років – цією хворобою була уражена в неї рука. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років хвороба ослабла, але в середині 90-х перекинулася на ногу. 1897 року дівчині роблять операцію в Берлині, але 1901 року, після того, як Леся доглядала хворого Мержинського, вона захворіла ще й на сухоти легень. Відтоді поетеса жила в санаторіях у Карпатах, у Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім – Ялта, Кутаїсі, знову Берлін.
У 1907 році письменниця приїхала до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку. Згодом ця людина стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на дев’ять років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, адже вони вважали, що з її боку кохання не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена – ми звінчалися, – пише поетеса у листі до рідні. – Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній… Ми не запрошували нікого, крім свідків… Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей… все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».
У листопаді 1898-го Леся Українка читала своє оповідання “Над морем” в літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях був і студент-першокурсник Климентій Квітка. Він іще з 16 літ захоплювався збиранням народних пісень. Леся тоді запропонувала йому записати від неї пісні, які знала. Співала йому до останніх днів свого життя.
Коли вона одружилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не було палкої пристрасті, але поетеса відчувала потребу мати біля себе вірного друга. Климент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано. Вони розуміли одне одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання — це перш за все самопожертва. Вона фактично врятувала чоловіка, наполігши на терміновій поїздці до Криму. Климент був у дуже поганому стані (також хворів на туберкульоз), однак теплий клімат і активне лікування допомогли.
Вони були дуже різними. Скажімо, Леся могла захопитися давньоєгипетською поезією, бо знаходила там перегук із давніми нашими піснями. А Квітка поетом не був, він довіряв лише цифрам. Про “перегук мелодій” України та Єгипту міг говорити тільки після того, як скрупульозно підраховував кількість тактів у музичній фразі. Ця арифметика дозволяла визначити вік пісні.
Після того, як вони одружилися, Леся перестала грати на фортепіано – боялася свого непрофесіоналізму. Перед Лисенком грала, а тут – соромилася.
Леся його називала Квіточка. А частіше – Кльоня. 1902 року, коли їхній роман вийшов на яв і викликав переполох у родині Косачів, Леся писала до сестри Ольги: “Наші устроїли мені “бенефіс” – на три тижні всі замовкли, ніхто ні слова. Ну правда ж, не статуїть так робити?”. Було в неї таке іронічне слівце – “не статуїть”.
А далі писала: “Квіточку слід би “взяти в руки”, страх воно бідне тепер. Іще, як на те, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць”. І справді – згодом у Квітки знайшли сухоти.
До 1917-го чоловік Лесі Українки був юристом. Пошуки заробітку носили його від Тифлісу й Одеси до Петербурга. Йому було про кого дбати: названа сестра Марія й названа мати Феоктиста Семенівна Карпова. Остання, як і Лесина мати, зовсім не вміла рахувати грошей.
Коли Леся прийшла в цю сім’ю, намагалася “не обтяжувати Кльоню”. На лікування до Італії та Єгипту їздила за власний кошт. Батько продав записаний на неї маєток у Торчині, але тих грошей вистачило ненадовго.
Олена Пчілка, мати Лесі Українки, вважала, що бідний Квітка спокусився на гроші їхньої родини. “У мами пробилося якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні, – нарікала Леся в листі до сестри Ольги. – У мами був неприємно-холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т.п. “симптоми”… Се, я вже бачу, починається “ревность материнська”, але все одно, може, тій ревності буде дальше ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити… Кльоня ж нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував”.
Олена Пчілка звикла дивитися на гроші, як на щось не гідне шляхетського стану: “Що, справді, дивитися на ті гроші! Ну їх к чорту!”. Утім, і на тих, у кого грошей нема – зокрема, на зятя, – також дивилася скоса. Та згодом, на початку 1920-х, сама жила дуже бідно. Й у листах уже до “вельмишановного Квітки” просила його перевидати якісь її твори заради заробітку. Ще писала: “Повага моя до Вас за довгий час нашої знайомости й поріднення зміцнилася”.
В одному з тих листів зізнавалася, що колись співала для Лисенка народну пісню “Олеся”. Пам’ятала мотив, але забула слова, і на ходу сама придумала слова “в народнім дусі”. А Лисенко взяв і опублікував цю пісню як народну. Пчілка знала, що Квітка-науковець не терпів таких вольностей. Отже, дражнила його.
Тоді ж у Квітки відкрився туберкульоз. Леся ще йому допомагала лікуватися. Боялася втратити, як раніше Сергія Мержинського – від тієї самої хвороби він помер на руках поетеси 1901-го. Із Квіткою сталося навпаки.
Останні дні Лесі Українки пройшли далеко від батьківщини. Поетеса померла на невеличкому гірському курорті Сурамі (поблизу Боржомі). У хвилини смерті біля її ліжка були мама та Квітка. Була біля неї і її молодша сестра Ісидора, яка у хвилини смерті Лесі стояла на пероні й зустрічала потяг із їх старшою сестрою – Ольгою. Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою батька та брата. Попрощатися з поетесою прийшло дуже багато людей, приїхали делегати з різних куточків країни. Людей прийшло так багато, що було припинено рух трамваїв. Процесію з усіх боків оточили жандарми. Перед входом на кладовище поліція перегородила дорогу й пропускала лише родичів і близьких. Але юрба прорвала кордон і приєдналася до процесії. Навіть після смерті Леся Українка викликала страх в уряду Російської імперії, мабуть, лякали її слова: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!»
Після Лесиної смерті 33-річний Квітка вважав себе старим. Одначе прожив ще 40 років. Казав, що витратив найкращу частину життя на каторжну службу заради заробітку для родини. І лише під 40 літ міг дозволити собі купувати потрібні книжки.
За Центральної Ради служив одночасно у двох міністерствах – освіти і юстиції. А навесні 1918-го писав тещі в Гадяч, що перед тим мав багато нервової роботи, майже не спав. І “тільки з початком більшовицького нападу, під обстрілом артилерії, я трохи по-людськи пожив. Вечорами читав Шекспіра, грав Моцарта і Бетховена”. Червона артилерія Муравйова тоді обстрілювала Київ не “трохи”, а тиждень.
Лиш одне могло вразити Квітку – коли при ньому згадували про Мержинського. Навіть у старості він сприймав це болісно.
У більшовицькій владі Квітка відчував небезпеку. 1923 року нібито збирався до США. Теща, Олена Пчілка, писала: “Що се ви вигадали про подоріж до Америки?! Осе то мене вже зовсім не тішить! Не для нас тая Америка! Тяжко там для життя й холодно для душі нашому братові! Та й що ж би було з друкуванням Лесиних творів, якби Ви виїхали?!”
1933-го його арештували в Києві – згадали урядування за Центральної Ради. Пробув у тюрмі півтора місяця. До камери підсадили стукача, і той писав начальству, що Квітка завжди з ентузіазмом чекав допиту – “щоб швидше все розказати та йти додому, бо там багато роботи!” Після допиту казав:
– Слава Богу, мене питали про те, чого я не знаю, – й одразу брався записувати пісні від в’язнів.
Коли випустили, подався до Москви. Став професором консерваторії, викладав музичну культуру народів СРСР. Музика мала для нього математичний вимір, а математика – наднаціональна.
1934 року в Москві його знову заарештували – уже як “російського націонал-фашиста” у сфабрикованій справі Російської національної партії. Квітка отримав три роки таборів у Середній Азії. Вийшов достроково 1936-го й був поновлений на роботі. Судимість зняли 1941-го. До кінця життя Квітка був науковим керівником заснованого ним Кабінету з вивчення музичної творчості народів СРСР – тепер Московський науковий центр народної музики ім. Климентія Квітки.
У 65 Климентій Квітка одружився з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою. Вона захистила дисертацію про українські народні думи й працювала на теоретичному відділенні Московського музичного училища ім. Гнесіних. Коли в нинішніх музикознавців розпитуєш про Кащеєву, вони дивуються: мовляв, навіщо це вам? Він – світова величина, а вона хто?
Галина Кащеєва збиралася написати книжку про чоловіка, але померла від ангіни 1962-го. Як і Лесі, на день смерті їй було 42 роки.
“Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю – любов’ю!” – Леся Українка.
Матеріал сайту “Спадщина предків: культурно-просвітницький портал”
(розділ “Леся Українка) http://www.spadok.org.ua/
Матеріал сайту
“Блог “Кохання в житті Лесі Українки” http://lesyukrainka.blogspot.com/
 вул. Соборності, 94, м. Новоград-Волинський, Житомирська обл. Працює щоденно з 10.00 до 18.00 Вихідні дні: неділя, понеділок Тел. (04141) 5-21-80 http://www.l-ukrainka.name/uk/Gallery/MemPlaces/NovogradVol.html |
Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки У давньому Звягелі (нині Новоград-Волинський) 25 лютого 1871 року народилася Леся Українка. Через півстоліття після її смерті, 1 серпня 1963 року, тут було відкрито першу експозицію літературно-меморіального музею Лесі Українки. У п’яти кімнатах музею відтворено життя родини Косачів у Звягелі: документи, картини, фотографії, книги, меблі того часу. Представлені матеріали літературно-етнографічної діяльності Олени Пчілка. Експоновано муляж метничної книги із записом про день і мівсце народження Лариси Петрівни Косач та унікалні меморіальні речі письменниці: український національний костюм, пенал, чашка, привезена нею з далекої Італії. В окремому залі експоновано реліквії родини Косачів та її оточення. Серед них – фотографія Лесі, порцелянова тарілка, соусник, молочник, жіноче портмоне. |
 с. Колодяжне, Ковельський р-н, Волинська обл. Працює щоденно з 9.00 до 17.00 Вихідні дні: понеділок, вівторок http://kololesi.at.ua/index/0-2 |
Музей Лесі Українки в Колодяжному У невеликому селі Колодяжне, що розташувалося недалеко від Ковеля, що на Волині, в липні 1949 р. відкрили музей в садибі родини Косачів, де з 1882 по 1907 рік, з деякими перервами, проживала Леся Українка. Саме тут Лариса Косач написала кілька десятків своїх творів. Саме в цей період і з’явився псевдонім “Леся Українка”. Експозиція музею розміщена у двох меморіальних будинках: так званому “сірому” батьківському і “білому” Лесиному, та у приміщенні літературного музею, де представлені документальні матеріали про життя і творчість Лесі Українки, Олени Пчілки, інших членів родини Косачів. Фонди нараховують близько 6 тис. музейних предметів, в тому числі особисті речі Лесі Українки: сорочка, корсет, намисто, рушнички для вжитку, стрічки, гольник, шкатулка, сімейні фотографії, документи купівлі-продажу землі М. Косачем, речі побуту та етнографії, прижиттєві твори. |
вул. Саксаганського, 97, м. Київ
|
Музей Лесі Українки в Києві У десятьох кімнатах київського будинку, в якому мешкала Леся Українка в різні часи від 1890 до 1910 років, відкрили у 1962 році музей. У підвальному приміщенні – колишній кухні, нині находиться гардероб. Основна експозиція розташована на обох верхніх поверхах. У п’яти кімнатах першого поверху за спогадами сестри письменниці Ізідори відтворено інтер’єр квартири родини Косачів: їдальні, вітальні, кімнати брата Миколи Косача, кімнати самої Лесі Українки та кімнати її матері Олени Пчілки. У цих покоях виставлено зразки вишивок, які збирала Олена Косач, срібний посуд чоловіка Лесі – Климента Квітки, привезену з подорожі Лесею Українкою сувенірну вазочку тощо. На другому поверсі представлені світлини та матеріали про життя і творчість Лесі Українки та близьких їй людей – рукописи, перші видання творів, особисті речі. Сім залів літературної експозиції розповідають про життєвий і творчий шлях Лесі Українки, про родини Драгоманових і Косачів, коло друзів та однодумців поетеси. Майже повністю експозиція побудована на матеріалах ХІХ – початку ХХ ст. |
просп. Гурамішвілі, 2, м. Сурамі, Грузія |
Музей Лесі Українки в Сурамі На мальовничих пагорбах центральної Грузії лежить маленьке містечко Сурамі. Воно близьке кожному українцю, адже тут прожила свої останні дні та згасла наша Леся Українка. У цьому грузинському місті про неї знає кожен. Тут функціонує музей-бібліотека Лесі Українки. Це звичайний житловий будинок, в якому кілька останніх років на курорті за порадою лікарів, що пропонували для поліпшення стану південний клімат, Леся мешкала з чоловіком Климентом Квіткою. Наразі при музеї знаходиться бібліотека. Поруч із музеєм встановлено погруддя Лесі Українки. Музей створений у 1952 році завдяки допомозі грузинського письменника Георгія Леонідзе. |
вул. Катерининська, 8 |
Музей Лесі Українки (Ялта) Ініціативна група зі створення музею Лесі Українки в Ялті виникла на початку 1970-х років, напередодні 100-літнього ювілею поетеси. В 1991 році в музеї відкрито експозицію “Леся Українка і Крим” 10 вересня 1993 року надано експозиції статус “Музей Лесі Українки” – на правах Ялтинського державного історико-літературного музею. На базі музею свого часу сформувалась перша українська школа в місті, музейні приміщення стали додатковими аудиторіями для студентів. При музеї зростає українознавча бібліотека. Віртуальна подорож по музею Лесі Українки в Ялті Експозиція “ЛЕСЯ УКРАЇНКА І КРИМ” Вестибюль “Давня казка” (Творчість Лесі Українки на тлі українського літературного процесу ХІХ – поч. ХХ ст.) ПЕРША ЗАЛА. “Над морем” (Леся Українка – ялтинський пілігрим) ДРУГА ЗАЛА. “ДО ТЕБЕ, УКРАЇНО…” (Леся Українка – донька українського народу) ТРЕТЯ ЗАЛА. Legende de siecle / Легенда віків (Леся Українка – письменниця-поліфоніст) |
Більш повна інформація про пам’ятні місця та пам’ятники див. на сайтах:
“Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки” http://www.l-ukrainka.name/uk/Gallery/MemPlaces.html
“Рідна країна – світоглядний портал” http://ridna.ua/2011/02/postat-lesi-ukrajinky-heohrafiya-pamyatnykiv-i-muzejiv/